Світ на початку XX ст.

Особливості устрою США, Британії, Німеччини, Франції, Росії на початку XX ст. На початок ХХ ст. у більшості європейських країн та на Американському континенті громадяни мали політичні свободи, влада поділялася на законодавчу, виконавчу та судову; діяли представницькі органи. Абсолютних монархій в Європі майже не залишилось. Парламентський режим був установлений у республіках і конституційних монархіях.

У цілому США, Велика Британія і Франція були демократичними державами, Німеччина та Австро-Угорщина наближалися до демократи, а Росія була на початку шляху до неї.

Державний устрій і політичне життя Сполучених Штатів Америки. Політичне згуртування Сполучених Штатів збіглося в часі із завершенням індустріального дозрівання країни. США жили за Конституцією 1787 р., яка врівноважувала сильну федеральну владу й автономію1 штатів.

Законодавча влада належала Конгресу, який складався з двох палат. Палата представників обиралася населенням штатів, а членів Сенату обирали парламенти штатів. Палата представників і Сенат мали рівні права.

Головою виконавчої влади був президент, який обирався загальним голосуванням в усіх штатах. Президент обирався на 4-річний термін, але міг бути переобраний. Він був главою держави й уряду; президенту доручалося верховне командування збройними силами. Для усунення президента від влади конституція вимагала обґрунтованого звинувачення в державній зраді, хабарництві та інших тяжких злочи нах. Це правило застосовувалося й до міністрів уряду.

Третьою гілкою влади в США був суд. Паралельно із судами штатів діяла й федеральна судова система, що складалася з районних та окружних судів. Конгрес надавав Верховному суду право скасовувати будь-який закон, який порушував конституцію. Верховний суд також міг видавати накази, обов’язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента й міністрів.

До Першої світової війни повноваження центральної влади, що зосереджувалась у Вашингтоні, зросли. Штати тепер були зобов’язані віддавати до державного бюджету набагато більше коштів, ніж раніше. Понад те, вони змушені були час від часу просити допомоги від центрального уряду. Уряд надавав таку допомогу, але на певних умовах. Таке нововведення дозволяло уряду підтримувати менш розвинені штати і реалізовувати проекти загальноамериканського значення.

Американці непохитно вірили в перевагу республіканської форми правління, досконалість федерального устрою своєї держави, а також у «винятковість американця». Вони були єдині в тому, що місія Сполучених Штатів полягає в поширенні американського досвіду на інші народи.

Після вбивства в 1901 р. президента У. Мак-Кінлі його місце в Білому домі зайняв віце-президент США, 43-річний (наймолодший з усіх по-передніх президентів) Теодор Рузвельт. Він став символом американця й захисника національних інтересів: захоплювався фізичними вправами, у минулому боксер, був гострим на слово й використовував цей свій хист у політичній боротьбі.

Рузвельт Теодор (1858-1919), 26-й прези дент США (1901-1909). Член Республіканської партії. Народився в старовинній родині голландського походження. Випускник Гарвардського університету. Обіймав посади шефа поліції Нью-Йорка, заступника військово-морського міністра, губернатора Нью-Йорка. Учасник іспано-американської війни 1898 р. Противник нейтралітету США у важливих міжнародних справах. Лауреат Нобелівської премії миру (1906) за посередництво в укладенні в 1905 р. російсько-японського миру в м. Портсмут (США). За Т. Рузвельта держава стала активно втручатися в економічне життя. Президент проголосив програму «Справедливий курс» і розпочав судові процеси проти ряду монополій («Стандарт ойл», М’ясного тресту тощо), звинувативши їх у нечесній конкуренції. Викриття в пре сі антисанітарних умов на бойнях і заводах М’ясного тресту в Чикаго призвели до прийняття закону про контроль уряду за якістю і санітарними умовами виробництва та продажу продуктів харчування і ліків. Коли було потрібно, Т. Рузвельт діяв жорстко. Так, він пригрозив направити на шахти війська, якщо їх власники відмовляться визнати свої поступки шахтарям. Цієї погрози виявилося достатньо, щоб забезпечити підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня для вуглекопів. Державне регулювання економіки1 позитивно позначилося на стабіль-ності господарства й знайшло підтримку серед виборців.

У 1904 р. Т. Рузвельт був обраний президентом США. Великою його заслугою у внутрішній політиці було збереження природних ресурсів. Зокрема було виділено величезні території під заповідники, здійснено великомасштабне зрошення земель.

Президент також підтримав заходи, спрямовані на обмеження іммі-грації до США.

Хоча в США на початку ХХ ст. не було конституційно обмежено загальну кількість термінів перебування на посаді президента, Т. Рузвельт вирішив не порушувати традицію, за якою вважалося, що два терміни цілком достатньо. У 1909 р. він завершив своє президентство.

Наступним президентом став також республіканець Уїльям Тафт (1909–1912 рр.), який виявився набагато менш прогресивним і незрів-нянно менш популярним. Відверта підтримка великого капіталу У. Тафтом призвела до кризи всередині правлячої Республіканської партії. Від неї відокремилися радикальні групи реформаторів, що створили Національну прогресивну партію.

До цієї партії невдовзі вступив і Т. Рузвельт. У 1912 р. він змагався за президентство з кандидатом від Демократичної партії Вудро Віль-соном, але вибори програв. В. Вільсон став першим президентом США від Демократичної партії з часів Громадянської війни 1861–1865 рр.

Вільсон Вудро Томос (1856-1924). У 1913-1920 рр. президент США від Демократичної партії. Закінчив Прінстонський університет, захистив док торську дисертацію з історії. Викладав істо рію, політичну економіку, право. У 1908 р. його було обрано президентом Прін стонського університету. Був обра ний губернатором шта ту Нью-Джерсі, де заслужив репутацію людини, що перетворила один з найко румпованіших штатів країни в один з найкра ще організованих. За характером був суворим і відлюдькуватим; твердо вирішив досяг ти своєї мети і забезпечити мораль ні принципи в американській політиці.

Передвиборча програма В. Вільсона промовисто називалася «Нова свобода». Він вважав, що США вступили в найвідповідальніший із часів Громадянської війни період свого розвитку. В. Вільсон був переконаний, що історія - це «ера реформ, але не революцій». Керувався принципом «держава існує для суспільства, а не суспільство для держави». У внутрішній політиці відстоював максимальну рівність можливостей всіх громадян США.

Слабким місцем у внутрішній політиці адміністрації В. Вільсона стало небажання вирішити питання про надання жінкам виборчих прав. І це при тому, що близько 10 млн американок були зайняті на виробництві.

Державне регулювання економіки – це активне втручання держави в економічні відносини для забезпечення розвитку господарства, стабільності грошової одиниці; обмеження непередбачуваних наслідків стихійного розвитку ринку. У зовнішній політиці Сполучені Штати обрали гнучку тактику, яка полягала в збереженні політичної незалежності зарубіжної країни, у якій були зацікавлені США. Разом із тим, якщо США вважали, що політичні порядки в такій країні заважають процвітанню американської торгівлі, перешкоджають світовій торгівлі, то вони втручалися в її справи на свій розсуд.

Особливості державного устрою і політичного життя Великої Британії. Політичний устрій Великої Британії базувався на конституційному акті «Білль про права», прийнятому ще наприкінці XVII ст. За цим актом тільки парламент був наділений правом приймати або скасовувати закони, встановлювати нові податки та розподіляти державний бюджет.

У січні 1901 р. померла королева Вікторія, з якою була пов’язана ціла епоха в історії Британії. Королем став Едуард VII - стар ший син Вікторії.

Законодавча влада належала парламенту. До верхньої палати - Палати лордів - входили представники найзнаніших родин країни. Титул лорда могли присвоїти лише король чи королева, і він передавався в спадщину. Нижня палата - Палата громад обиралася на основі загального голосування. Право голосу мали лише чоловіки, які мали строк осілості 12 місяців, помешкання чи знімали житлову площу не менше ніж за 10 фунтів стерлінгів. Жінки виборчих прав не мали. На відміну від Франції, де було багато партій, у Великій Британії в перші роки ХХ ст. домінували дві: консерватори (торі) і ліберали (віги). Після перемоги однієї з них від партії, що перемогла, обирали голову уряду – прем’єр-міністра, а партія, яка програла вибори, переходила в опозицію. Змінюючи одні одних при владі, консерватори й ліберали провели демократичні реформи: узаконили діяльність тред-юніонів (профспілок), визнали право робітників на страйк, обмежили права великих землевласників щодо орендарів, розширили виборче право.

У вересні 1900 р. до влади в Англії прийшли консерватори, перед якими відразу постала проблема торговельної політики. Впливові кола підприємців, які страждали від іноземної конкуренції, вимагали митного захисту. Виразником інтересів цих кіл став Джозеф Чемберлен.

Чемберлен Джозеф (1836-1914) - засновник політичної династії Чемберленів (його сини Остін і Невілл також стали відомими політиками). Упродовж майже сорока років був членом британського парламенту. У ліберальних та консервативних урядах у різні роки був міністром торгівлі, міністром у справах місцевого самоврядування, міністром колоній. Один з ідеологів британського колоніалізму; противник ірландської автономії. Він почав гучну кампанію за відмову від вільної торгівлі (фритредерство) і впровадження імперського мита. Проте впливові групи в парламенті, зокрема представники банків, кораблебудування і вугільної промисловості, рішуче відхилили програму Дж. Чемберлена. Серед ке-рівництва Консервативної партії він не мав одностайної підтримки і вийшов із складу уряду.

У 1901 р. на політичній арені Великої Британії з’явилася третя сила – Лейбористська1 партія. Дедалі більше виборців, які раніше голосували за лібералів, поступово переходили на бік лейбористів. На виборах 1906 р. перемогли ліберали. Велику роль в уряді лібералів відігравав адвокат за професією Девід Ллойд Джордж – талановитий оратор, спритний і далекоглядний політик. Великої популярності Д. Ллойд Джордж набув своїми виступами проти «нероб-багатіїв». Він вважав, що для упередження класових сутичок необхідно подолати бідність робітників.

Ллойд Джордж Девід (1863-1945) - прем’єр-міністр Великої Британії (1916-1922), лорд (1945). Народився в Уельсі (єдиний британський прем’єр - уродженець Уельсу). Вивчав право, працював у Лондоні адвокатом. Від Ліберальної партії в 1890 р. був обраний до парламенту; з 1890 р. член уряду, а з 1916 р. - прем’єр-міністр. Останній прем’єр-міністр від Ліберальної партії. В 1922 р. пішов у відставку. Ліберальний уряд домігся прийняття закону про безкоштовну початкову освіту й безкоштовне харчування в шкільних їдальнях для дітей з бідних родин. Робота в нічну зміну обмежувалася; нічна праця жінок заборонялася. Постраждалі від нещасних випадків на роботі одержали право на безкоштовне лікування й на допомогу з інвалідності. В 1908 р. під тиском Д. Ллойд Джорджа парламент прийняв закони про 8-годинний робочий день для гірників, зайнятих на підземних роботах, про пенсії по старості для працівників, які досягли 70 років. Були за-проваджені допомога з безробіття й через хворобу. Підприємці більше не могли протидіяти профспілковому руху1 й вимагати від тред-юніонів відшкодування збитків, заподіяних страйками. За це консерватори оголосили дії уряду «замахом на приватну власність».

Значного розголосу набув представлений Д. Ллойд Джорджем проект бюджету на 1909 р., у якому передбачалося виділення 1 % видатків на проведення соціальних реформ і значне збільшення видатків на морські озброєння. Для цього ліберали вимагали різко збільшити податки на великі прибутки, земельну власність і спадщину. Також передбачалося підвищити податки на тютюн, горілчані напої й поштові марки.

Палата громад, у якій ліберали разом з лейбористами мали міцну біль-шість, схвалила проект бюджету. Але Палата лордів, яка призначалася королем довічно і в якій переважала земельна й фінансова аристократія, відкинула його. Тоді Д. Ллойд Джордж розгорнув боротьбу проти Палати лордів, вимагаючи обмежити її повноваження або й зовсім ліквідувати. Врешті-решт повноваження Палати лордів були обмежені. Вона відтепер могла відстрочити прийняття законів, але не могла скасовувати їх. Тим самим опір Палати лордів було зломлено, і бюджет було прийнято.

У період боротьби уряду проти Палати лордів на англійському троні змінився монарх: після смерті в 1910 р. Едуарда VII корону прийняв його син Георг V.

Гострою проблемою для Великої Британії на початку століття була Ірландія. Так, у перших роках XX ст. в Ірландії виникла партія «Шінн Фейн» («Ми самі»), що проголосила головними цілями створення націо-1 Профспілковий рух (в Англії – рух тред-юніонів) – рух організованих робітничих об’єднань – професійних спілок, що об’єднували працівників різних галузей промисловості і різноманітної кваліфікації.

Проект гомрулю зустрів запеклий опір консерваторів. Палата лордів двічі відхиляла гомруль; різко виступали проти нього консерватори з північної частини Ірландії - Ольстера. Більшість його населення становили англійці й шотландці, які, на відміну від католиків-ірландців, були протестантами. Лідери протестантів заявили, що не допустять переходу Ольстера під управління ірландського парламенту. З початком у 1914 р. Першої світової війни парламент схвалив закон про гомруль. Щоправда, Ольстер виключався зі сфери його дії, а втілення закону в життя відкладалося до закінчення війни.

Страницы: 1 2

Нужен реферат, сочинение, конспект? Тогда сохрани - » Світ на початку XX ст. . Готовые домашние задания!

Предыдущий реферат из данного раздела: Соціально-економічний розвиток США

Следующее сочинение из данной рубрики: Світ на початку XX ст. Частина друга

Спасибо что посетили сайт Uznaem-kak.ru! Готовое сочинение на тему:
Світ на початку XX ст..