Ріо-де-Жанейро наприкінці XІX ст.

Із середини XIX ст. кожна латиноамериканська республіка йшла своїм шляхом, час від часу вступаючи у прикордонні конфлікти із сусідами. Іспанія залишила свої колишні колонії непідготовленими до самоврядування. Нечисленні привілейовані групи європейців і метисів намагалися утримувати владу, але робити це ставало дедалі складніше. Вони встановили формою політичної системи олігархію і жили за рахунок примусової праці неписьменних селян. Але століття авторитарного правління Іспанії не навчили олігархів перебирати владу один від одного у мирний спосіб.

У першому десятиріччі століття, а також у роки після Першої світової війни до латиноамериканських країн посилився потік емігрантів з Європи, зокрема до Аргентини (близько 3 млн осіб), Бразилії (понад 2,5 млн осіб). Перші українці – емігранти з Галичини – почали прибувати до Аргентини з 1897 р. й оселялися в північних районах. Уже в перші десяти-ліття проживання в Бразилії емігранти, незважаючи на надзвичайно важкі умови життя, створювали українські церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. Найбільше вихід ців з України нині проживає переважно в Аргентині та Бразилії.

Час від часу на континенті спалахували масові повстання, револю-ційні виступи. Республіканський устрій багатьох країн мав певну тен-денцію до авторитаризму. Нерідко президенти приводилися там до влади в результаті військових переворотів чи змов. Значними приві-леями користувалися великі землевласники (латифундисти) та католицька церква.

Історію країн Латинської Америки, незважаючи на певну їх регіо-нальну відокремленість, варто розглядати як невід’ємну частину історії західного світу. Об’єднуючою ланкою цього процесу стали католицизм та перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. Для неї були притаманні: у політичному плані – деспотичний характер влади, що доходив до абсолютизму; в економічному – орієнтація на практичну вигоду; у суспільному – жорстка ієрархія різних верств населення.

Усі ці чинники, поєднані з традиційним для латиноамериканських країн авторитаризмом управління, призвели до того, що на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей регіону. Авторитет сили продовжував домі-нувати над авторитетом колективного рішення.

Ці особливості створили в регіоні частково успадковану від середньо-вічної Іспанії неповторну державну модель, яку умовно можна означити як «латиноамериканізм».

Лише наприкінці 20-х років XX ст. в Латинській Америці почалася «демократична революція». Її прихід ознаменувався кінцем монополії латифундистів на владу і встановленням режимів ліберального ґатунку, як це, наприклад, сталося в Мексиці внаслідок подій 1910–1917 рр. або в Чилі. Із цього часу є підстави говорити про утвердження тут «державного капіталізму», і це стало поворотним моментом латиноамериканської історії.

Особливості суспільно-політичного життя народів країн Латинської Америки

Партії не відігравали визначальної ролі в політичному житті країн, поступаючись боротьбі за владу між елітними групами. Типовим було сильне, незалежне місцеве правління - своєрідна «автономія каудильйо». Принципи свободи слова, зборів і зібрань, незалежності преси та інші демократичні свободи, якими пишалися Сполучені Штати, у Латинській Америці визнавалися за вторинні після таких чинників, як єдність, цілісність, стабільність та авторитет держави

Військові перевороти й громадянські війни стали можливими через те, що «цезаристські» та «імперські» традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військовиків спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Північної Америки. Якщо в першій визнання армії як запоруки політичного порядку і стабільності було природним явищем, то в США такий постулат не сприймався. Не мав він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи. Нові сили, що спиралися на промислове виробництво, банківську справу та зовнішню торгівлю, поступово витісняли старі олігархічні клани. Це автоматично послабило владу військових.

Для Латинської Америки був притаманний сильний державний контроль над економікою. Держава також перебирала на себе роль третейського судді в стосунках між роботодавцями та робітниками. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над сім’єю. Звідси - сприйняття населенням авторитарних методів керівництва як природного способу зміцнення держави. Цементуючим чинником держави вбачався сильний лідер - «каудильйо».

Латиноамериканський лібералізм не зміг привести до корінних суспільних змін. Основна маса населення, як і раніше, не брала участі в політичному житті; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів.

В економічній сфері країни Латинської Америки переважно залишалися «господарським двором» США. За окремими територіями зберігався статус колоніальних і залежних володінь Великої Британії, Голландії, Франції. Водночас процеси індустріалізації певною мірою торкнулися й країн Південної та Центральної Америки, зокрема найбільш розвинутих з них - Бразилії, Аргентини, Чилі.

Злива зарубіжних інвестицій, насамперед із США, Великої Британії й Німеччини, почасти Японії, сприяла активізації економічного й суспільно-політичного життя. В Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Мексиці розроблялися багаті нафтові поклади. У Чилі розгорнувся видобуток міді, у Колумбії, Перу, Мексиці, Венесуелі – кольорових металів. Споруджувалися залізниці, лінії електропередач та телефонного зв’язку.

Із введенням у дію Панамського каналу (1914 р.)1 активізувалися торговельні зв’язки між країнами обох Америк, а також з іншими континентами. У переважній більшості країн найсильнішим залишався аграрний сектор з патріархальними відносинами, великими латифун-діями2. Розвиток промисловості спричинив прискорену урбанізацію, появу великих промислових центрів.

Початок XX ст. ознаменував собою період «фінансової інтервенції» в Латинську Америку північноамериканського та західноєвропейського капіталу, який підкорив своєму впливу провідні галузі економіки країн регіону. Але це явище не було однозначним. З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого – не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були зацікавлені в іноземних інвестиціях.

XX ст. внесло суттєві корективи в господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала економічна експансія індустрі-альних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав’язуванням нерівноправних договорів, спонуканням тамтешніх урядів до укладення військово-політичних угод і навіть збройними інтервен-ціями з боку США. Так, завдяки «дипломатії долара», відразу після проголошення в листопаді 1903 р. республіки в залежність від Сполучених Штатів потрапила Панама, яка змушена була передати своєму могутньому сусідові в «довічне користування» зону Панамського каналу.

Проте проникнення іноземного капіталу мало й позитивні наслідки – розвивалася приватна ініціатива та розширювався приватний сектор, розвивалися підприємства комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, з’являлися нові робочі місця. Окрім того, об’єктивно іноземні інвестиції стимулювали формування національних підпри-ємницьких кіл у країнах, у які ці інвестиції спрямовувалися. Це з часом привело до про-тидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Прикладом цього може слугувати Уругвай, де вдалося послабити залежність країни від іноземного капіталу й створити широкий сектор національної ринкової економіки.

Яскравою подією в політичному житті Латинської Америки стала Мексиканська рево-люція 1910–1917 рр. Політичний режим у Мексиці, очолюваний Діасом, був типовою для тогочасних латиноамериканських країн диктатурою. На хвилі могутнього революційного потоку, у якому злилися воєдино масовий селянський рух, виступи робітників та дрібної буржуазії, Діас підписав заяву про відставку з посади президента й залишив Мексику.

У ході революції величезної популярності набули ватажки селянських загонів Франсіско Вілья і Еміліано Сапата.

США активно втручалися в мексиканські події, боячись втратити свій вплив на весь континент. Американські війська під різними приводами двічі, у 1913 й у 1916 рр., вторгалися в Мексику, але, врешті-решт, не змогли суттєво впливати на ситуацію в країні. Мексиканська революція завершилася прийняттям у 1917 р. однієї з найдемократичніших на той час конституцій. Мексиканська революція віді-грала визначну роль в утвердженні ідеї демократії та парламентаризму не лише в Мексиці, а й в усій Латинській Америці.

Нужен реферат, сочинение, конспект? Тогда сохрани - » Ріо-де-Жанейро наприкінці XІX ст. . Готовые домашние задания!

Предыдущий реферат из данного раздела: Проблемы перехода к рынку

Следующее сочинение из данной рубрики: Особливості модернізаційних процесів у Японії

Спасибо что посетили сайт Uznaem-kak.ru! Готовое сочинение на тему:
Ріо-де-Жанейро наприкінці XІX ст..