Лірика – часть 1

Лірика (грецьк. lyrikos — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри — струнного музичного щипкового інструмента) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси. У Л. першорядне значення надається виражальним засобам, які формують особливу інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто — ліризм. До речі, ліризм притаманний і прозі (твори В. Стефаника, М. Коцюбинського, І. Липи, Ю. Яновського, О. Довженка та ін.), драмі («Лісова пісня» Лесі Українки), зумовлюючи появу синкретичних жанрів, скажімо, вірша у прозі тощо.

Оперуючи властивими їй зображально-виражальними засобами, Л. має свою якість, визначувану конкретним змістом певної доби та панівними у ній стильовими струменями, естетичними вподобаннями тощо і водночас - ментальною свідомістю кожного етнічного середовища. Принаймні, така риса, як ліризм, — одна з базових ознак української душі, що позначається на національній поезії. Терміном «Л.» позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним смислом, окреслюваних своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах (балада, елегія, епістола, ідилія, етюд, монолог, мадригал і т. п.). Подеколи Л. умовно розмежовується на громадянську, пейзажну, інтимну, філософську тощо, хоч насправді всі ці групи наскрізь інтимізовані. Однак переживання і думки, виражені у ліричному творі, не ототожнюються з постаттю автора, з його внутрішнім світом, для цього запроваджується поняття його ліричного «Я» — так званого ліричного героя, на підставі якого витворюється цілісне уявлення про творчість поета. Ліричний герой Пояснює специфіку ліричного характеру у всьому багатстві проявів душевного життя, узагальнює досвід художнього світосприйняття та творчого чину. Стосунки між автором та ліричним героєм трактуються як зв'язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом. Л. — не синонім поняття «поезія», вона наповнює його естетичним змістом, який можна назвати «аристократизмом духу», що спонукає людський геній до осягнення ідеалів краси та істини.

Ліричний відступ — прийом у ліро-епічному творі, коли автор безпосередньо висловлює свої міркування з приводу композиції або сюжетних ліній цього твору, вчинків або характеристики героїв, певних явищ, асоційованих із зображуваними подіями. Л. в. широко використовуються в українській поезії. Надзвичайно рясні вони у баладах та поемах Т. Шевченка («Катерина», «І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Сон» та ін.). Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» буквально пересипаний Л. в., які не тільки допомагають читачеві усвідомити його ідею, а й своїми філософськими узагальненнями життєво важливих явищ, онтологічних чи етногенетичних проблем сприяють осмисленню сутнісних основ буття, перейнятих морально-етичними принципами:

Усе комусь щось пишуть на догоду,

Та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав

Велику книгу нашого народу?

Л. в. часто зустрічаються і в епічних творах.

Вставна новела — невеликий, відносно автономний твір (чи фрагмент твору) в межах роману, повісті, поеми, епопеї тощо, пов'язаний з художньою структурою цих жанрів, але відгалужений від неї своєю сюжетною лінією. В. н. відома з античних часів («Золотий осел» Апулея), спостерігається вона і в творах нової та новітньої літератури («Повія» Панаса Мирного, «Берег любові» О. Гончара та ін.).

Монолог (грецьк. mono —- один, єдиний, logos — слово) — тривале/ внутрішньо однорідне і зв'язне висловлювання, що належить одному суб'єктові і виражає його думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та акти волі. М. відрізняється від діалогу тим, що є самостійним, не вимагає відповіді на сторонні висловлювання, позамовну ситуацію. М. в «ідеальному» вигляді творить сам для себе контекст, в якому кожен компонент знаходить пояснення собі через зв'язки з іншими компонентами і місце в цілісності. Такий випадок можливий лише теоретично, здебільшого звернений до певного (передбачуваного) адресата, що може спричинити почуття самотності, переживання любовних розчарувань, взаємного чи неподіленого кохання, жаль з приводу важкої долі, втрата близької особи, краса природи, патріотичні почуття та ін. ситуації. Наявність у М. суб'єкта, адресата і ситуації зумовлюють те, що він так чи інакше підлягає діалогізації, прихованого, опосередкованого чи явно безпосереднього характеру. Наприклад, у поезії «Буря» Б. Лепкого: «Все, що тільки я чув, / Та сказати не вмів, / Я у тобі відчув, / Я у тобі узрів». Це — ліричний монолог, в якому з'являється опис весняної бурі у формі «ти», що є типовим для розмови, уподібнює даний фрагмент монологу до діалогічної репліки. Ліричний М. типовий для поезії, хоч його форми можуть виступати і в епосі, і в драматургії (як фрагменти цілості, а не як самостійні утвори). Основною прикметою ліричного М. є вираження переживань суб'єкта мовлення, що може здійснюватися безпосередньо від власного імені чи від загалу («Я люблю натхненні звуки, / Я люблю святу красу» — Г. Чупринка), або через опис і згадку певної події чи стану речей («Не і прийшла ти. Один без тебе, я липовий цвіт рвав» — В. Свідзинський). Суб'єкт мовлення і переживання (ліричний суб'єкт) — центральна фігура ліричного М., тому зображуваний світ підлягає суб'єктивізації і з'являється через призму його насичених емоціями спостережень, згадок, рефлексій, марень чи фантазій. Переживання такого суб'єкта можуть скеровуватися до себе, до свого «Я» або назовні, до адресата, до інших людей. Ліричний М. тяжіє до виразного композиційного окреслення початку і закінчення роздумів з одночасним окресленням мовних і семантичних меж. Різновид М. — т. зв. М. внутрішній, який виступає переважно в епосі. Ця форма використовується для вираження, подання і передачі внутрішніх переживань персонажів твору, функціонує як відповідник епічної нарації (розповіді). Творцем і першим теоретиком внутрішнього М. в епосі був французький символіст Е. Дюжарді, який послуговувався цією формою у творі під назвою «Лаври вже знято» (1887), але класичної форми їй надав ірландський письменник Дж. Джойс в «Уліссі» (1922). Тепер вона відома під назвою «потік свідомості». Призначенням внутрішнього М. є відтворення і передача передмовної суб'єктивної дійсності: невисловлених відчуттів, прихованих переживань і думок, нецензурованих асоціацій. М. у формі «потоку свідомості» передає процес функціонування людської психіки в її складності, розчленованості, частинності, багатошаровості, симультанності, стрибкоподібності, у віддалених і несподіваних асоціаціях, незв'язності і спонтанності. Він є самостійною композиційною формою, яка відрізняється від висловлювань наратора і (теоретично) незалежна від нього, відіграє роль «дзеркала свідомості». М. у формі «потоку свідомості», виражений засобами мови і призначений для читання, розгортається в теперішньому часі, паралельно з процесом мислення і переживання; прагнучи передати плин мислення, він часто порушує правила синтаксису і композиції висловлювань. Внутрішній М. більшою чи меншою мірою використовується в літературі XIX і XX ст. (Ф. Достоєвський, Г. Джеймс, Ж. Конрад, М. Пруст, Ф. Вульф, В. Фолкнер та ін.), виростає з натуралістичних намагань точного відтворення дійсності і документального подання «фактів психіки» та водночас прагнень символізму, який маніфестував ліризацію і суб'єктивізацію прози. Існують також інші форми монологічних висловлювань: М. ораторський і М. обрядовий. Прикладом М. ораторського є політичні і судові промови, казання, лекції, виступи. Як правило, вони спрямовані до реального адресата і реалізують цілі, визначені роллю і намірами промовців щодо публіки (інформування, повчання, переконання), що окреслює стиль М. і застосовані в ньому засоби аргументації. Прикладом М. обрядового може бути молитва, яку священик від власного імені та імені вірувачів скеровує до Бога і яка залежно від ритуалу та обставин набуває хара

Нужен реферат, сочинение, конспект? Тогда сохрани - » Лірика – часть 1 . Готовые домашние задания!

Предыдущий реферат из данного раздела: Антон Павлович Чехов. Три сестры – Часть 16

Следующее сочинение из данной рубрики: В. Я. Брюсов: Гипербола и фантастика у Гоголя – Часть 2

Спасибо что посетили сайт Uznaem-kak.ru! Готовое сочинение на тему:
Лірика – часть 1.